Питання колірного вирішення фасадів споруд ХVП-ХVПІ століть різного призначення – як культових, так і громадських – досі мало розроблене. Тому вважаємо за потрібне запропонувати власний досвід вивчення цього питання і дати певні рекомендації щодо колірного вирішення фасадів Михайлівського Золотоверхого собору.
У 1957-1958 роках стояла аналогічна проблема: як саме фарбувати фасади Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. І хоч цей храм уже реставрував академік архітектури В.Сичугов у 1884 – 1886 роках, нам таки вдалося в зондажах знайти колір, яким фарбовано церкву 1732 року, коли майстер із села Митниці Василь Стефанович оздобив її бароковим орнаментом і пофарбував. Колір цей був трохи несподіваний: чистий і глибокий синій – ультрамарин з домішкою зелені. Можна собі уявити, як ефектно сприймався на такому тлі пружний білий бароковий орнамент. Я не йняв віри, що можна було так пофарбувати фасад, тож пішов порадитися з Григорієм Логвином.
На той час дзвіниця Софії Київської стояла в риштованнях, і наступного дня, озброєний долотом і молотком, я піднявся разом із Г.Логвином на риштовання. Те, що відкрилося мені, коли розчистив один із фрагментів, здивувало ще більше – тло фасаду дзвіниці Софії Київської фарбовано так само, але по насиченому синьому тлу, там, де не було горельєфного орнаменту, фасад був мальований як барвистий килим великими червоними квітами, схожими на маки, що сполучалися між собою зеленими стеблами-галузками. Збережена поверхня була мала і не давала можливості простежити закономірність композиції мальовання. Але все побачене нагадало мені мальовані скрині, які колись прикрашали народне житло.
Пізніше я зрозумів, що Г.Логвин спеціально дозволив мені самому зробити цей зондаж. Адже інакше я ніколи б не повірив, що саме в такий спосіб оздоблювалися наші унікальні барокові споруди.
Там-таки, на риштованнях третього ярусу, вдалося з’ясувати, якими засобами і за допомогою якої технології виконували орнаментальні прикраси. Робилося це так: на цегляне муровання за абрисом вбивали у шви між цеглинами куті цвяхи, на які накручували також кутий металевий дріт, створюючи таким чином своєрідний металевий каркас. На нього накидали високоякісний вапняний розчин (саме вапняний, а не гіпсовий), і майстер спеціальним різцем зрізав усе зайве – орнамент був, по суті, не ліплений, а різьблений. Він симетричний за загальною композицією і асиметричний у деталях – автор по ходу роботи імпровізував. Мабуть, якраз у цьому й полягає “художність” орнаментальних композицій.
Далі, уже самостійно, я провадив ці розвідки на інших спорудах давнього Києва. Ось що вдалося встановити: дзвіниця Видубицького монастиря була фарбована так: виступні деталі – біла барва теплого відтінку, а тло – колір, що його художники називають англійська червона; Георгіївський собор мав глибокий синій колір тла, а виступні деталі – білі з додатком вохри; Михайлівський собор Видубицького монастиря був фарбований у білий колір (на це звернув увагу у своїх нотатках сирійський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, котрий під час своєї подорожі по Україні відвідав і Видубицький монастир у 1654 році); Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври мав таке фарбування: тло – нерозбілена вохра, а всі деталі, зокрема й орнаментальні композиції, – білі.
І ще одна істотна деталь: первісне фарбування робили не по тиньку в сучасному значенні цього слова (тиньк має бути завтовшки 2-4 сантиметри), а по шпаруванню завтовшки лише 2-3 міліметри.
Усе це свідчить, що колірна гама у фарбуванні споруд була доволі різноманітна, але завжди тло фарбували в насичений інтенсивний колір.
Тепер щодо проекту фарбування фасадів Михайлівського Золотоверхого собору. Ми знаємо, що навіть несміливе введення кольору викличе нищівну критику серед громадськості – усі ж бо звикли, що споруди XVII -XVIII сторіч традиційно, через брак вірогідної інформації, фарбують у білий колір.
Я ж вважаю, що найприйнятнішим буде варіант фарбування фасадів Михайлівського Золотоверхого собору в такий спосіб: тло інтенсивного синього кольору, виступні деталі – білі з доданням теплих відтінків (вохра або кадмій); орнамент, виконаний у техніці рельєфу, мусить бути білим і тільки білим, бо якщо його фарбувати під давню бронзу, як це пропонували спершу автори проекту, то з часом він стане брудно-сірим; капітелі і бази колон бажано не фарбувати під давню бронзу, а вкрити сухозліткою. Це довговічніше й гарніше.
На мою думку, завдяки такому вирішенню фарбування фасадів Михайлівського Золотоверхого собору споруда буде ошатною, відповідатиме найкращим традиціям архітектури Києва XVII – XVIII сторіч.