Що цікавого для історика в особі скромного Королівського городничого, який багато років – і, мабуть, не в “гоголівському” стилі – пильнував градоначалія та благочинія в своєму рідному місці? Чи варто витягати з-під архівного пилу згадку про цього, нібито звичайного урядовця Новгородсіверського намісництва? Мабуть, таки варто. Бо ж недарма свого часу в “Кіевской Старине” було присвячено йому невеличку замітку, яка так і потонула в цьому кладезі всякої української старовини. А те, що ми дуже мало знаємо про його життя, зовсім не значить, що воно було нецікавим.
Кар’єра Максима Мосціпанова не була звичайною. Батько його, Клим Корнійович, був син посполитого с.Подолова, Кролевецької сотні, підданого генеральної судіїної Чарнишової. Людина добре письменна, він був писарем Кролевецької сотні, а згодом дослужився до ранги бунчукового товариша (1781) і мав за собою підданих 6 душ обох статей. З двох його синів молодший Матвій був р. 1788 вахмистром Орденського Кирасирського полку. Старший, Максим Климович Мосціпапов, народився десь на початку 1740-тих років. Він дістав непогану освіту (можливо, в Чернігівському Колегіюмі). Службу свою почав він р. 1759 в канцелярії Малоросійського Скарбу, військовим канцеляристом, і був там до 1763 року.
Але канцелярська праця не дуже вабила цю небуденну людину: Максима Мосціпанова цікавило інше. Року 1763 він, з дозволу гетьмана Кирила Розумовського, “определен в обученіе для націи малороссійской… (архітектури)” і 6.VIII. 1763 р. став “архитектуры помощником” а з 1765 року був уже самостійним архітектом. Учителем Мосціпанова був визначний український архітект половини XVIII століття – Андрій Квасов, учень Растреллі. В нього Максим Климович “обучился… арифметики, частію геометрій, копированія чертежей, снятія с малих ситуаціев планов, фасадов и при произвожденіи практики у присмотру казенних работ прилежним оказивался и обходился добропорядочно”, як атестував його Квасов на початку 1766 року (22.1.).
Успіхи Мосціпанова звернули на себе увагу глухівських органів влади і самого Рум’янцева, і того ж року він був посланий “для докончанія начатой им архитекторской науки” до славнозвісного московського архітекта Василя Баженова, “профессора й члена разных академіев”, першого віцепрезидента петербурзької Академії Мистецтв, який учився архітектури за кордоном, зокрема в Дюваля у Парижі, і р. 1761 склав при паризькій академії іспит на звання архітекта. Баженов скоро оцінив здібносгі Мосціпанова. В листопаді того ж 1766 року він писав Рум’янцеву, що Мосціпанов “особливою его к оной (“архитекгорской науке”) склонностю й усердным прилежаніем и в начальных пропорціях пріобретенным знаніем заслуживает о себе рекомендацій”. Надсилаючи Рум’янцеву “зделанной им (Мосціпановим) по задачам в. с-ва (Рум’янцева) прожект”, Баженов писав: ,,Со всякою справедливостію… засвидетельствовать могу, что он, Мостипанов, подает хорошую надежду быть полезным в сем художестве отечеству” – і, підтримуючи клопотання Мосціпанова про надання йому “приличного его науке чина”, просив “наградить его, как для содержанія себя, так для покупки необходимо потребных к артитектуре книг и на инструменты с матеріалами, годовым достаточным жалованьем, что он совершенно в своє время отечеству заслужит”.
Не знаємо, які були наслідки цих рекомендацій, але Мосціпанов працював у Баженова ще в вересні 1767 року. Як видно, молодий архітект (О.М.Лазаревський, автор замітки в “Кіевской Старині”, називає його “первым малороссійским архитектором”) з захопленням віддався своїй справі. На жаль, не відомо докладніше, чи встиг він вийти на широкий шлях мистецької майстерности. Але маємо підстави думати, ще не в одному будівництві того часу – і на Україні, і в Росії (в Москві) – він брав участь. Можливо, що в різних будовах (і репараціях) Квасова в Києві та Глухові, а також у маєтках Рум’янцева на Україні, залишився слід мистецького таланту Мосціпанова.
Але щось перебило мистецьку кар’єру українського архітекта. Можливо, що Мосціпанова потягло на Україну; можливо, що матеріяльні умови архітектурної праці не могли забезпечити його як слід; а ще треба сказати, що в очах тогочасного старшинського суспільства, яке щойно вилущилося з козацької, попівської, міщанської, ба навіть селянської шкаралупи, зайняття архітектурою як професією аж ніяк не могло імпонувати. А тут підійшла російсько-турецька війна, і наш архітект міняє перо військового канцеляриста на шаблю вояка. Року 1773 він дістав рангу поручника, а р. 1774 знаходився в штабі Рум’янцева, на посаді флігель-адьютанта “ранга капитанскаго”. Військову службу він продовжує також після війни і р. 1779 дістає рангу секунд-майора.
У жовтні 1781 року Мосціпанов, тоді “абшитований майор”, був призначений на Королівського городничого, а р. 1782 дістав ранг надвірного радника. Року 1787 він просив нагородити його орденом св. Володимира IV ступеня, але, здається, даремно. На посаді Королівського городничого Мосціпанов залишався довго, можливо, до кінця життя. Принаймні ще року 1797 колезький радник Максим Мосціпанов був городничим у Коропі. Останні роки Мосціпанова пройшли тихо в провінційному закутку. Мирно начальствував він над градом Коропом. Тут він і одружився з донькою коропчанина і коропівського казначея, колезького асесора Василя Лихошерстова – Марією, від якої мав кількох синів. Помер він десь в останніх роках XVIII або на початку XIX століття.
Не багата на факти біографія Максима Мосціпанова. Але вона викликає низку думок. Насамперед, чи справді з переходом на військову службу закінчилася мистецька діяльність Мосціпанова? Ми дуже мало знаємо про архітектурне і взагалі мистецьке життя на Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття. Глухівське будівництво 1760 – 1770-тих років, в добу Малоросійської Колегії, церковне будівництво на Україні (особливо в Києві), яке пишним цвітом розцвіло в останні десятиліття вільного й багатого монастирського життя перед секуляризацією маєтків (1786 року), будування губерніяльних установ Лівобережжя в 1780 – 1790-тих рр., нарешті будівництво по великих маєтках української та російської знаті на Україні, – все це вимагало архітектурних сил і талантів.
Року 1788 за М.Мосціпановим рахувалося в Коропі і м.Нових Млинах 26 селян чоловіч. статі і 21 селянка.
Архітектурне будівництво на Лівобережній Україні того часу було пов’язане з блискучим розвитком імперської архітектури, що залишив чудові пам’ятки європейського мистецтва на російському грунті. Будови Растреллі, Камероца і Ґравергі були й на Україні і вони мало чим поступаються перед найкращими творами цих великих мистців. Але було б величезною помилкою вважати, що вся архітектурна творчість на Лівобережній Україні другої половини XVIII століття йшла в річищі російського мистецтва. Цьому суперечить діяльність таких українських архітектурних осередків того часу, як, наприклад. Київської школи, що виросла в дусі традицій Ґотфріда Шеделя, в особі її найкращих представників – С.Ковніра і а І.Григоровича-Барського. І безперечно, що були в той час і на Лівобережній Україні українські архітекти, більші й менші таланти, що їх твори здебільшого не збереглись у вирі історії, а їхні імення загубилися в масі архівного матеріялу. Випадково знаємо, що відомий згодом харківський архітект Ярославський будував наприкінці XVIII стол. губерніяльні установи в Новгороді-Сіверському. Знаємо також, що в той час у Глухові (а, мабуть, і в інших місцях Лівобережжя) працював український архітект Федір Савич.
Кілька слів про Ф.Савича, бо його біографія де в чому нагадує життєвий шлях Мосцінанова. Колезький канцелярист (також канцелярії Малоросійського Скарбу) Федір Савич, представник відомої старшинської фамілії, був року 1772, за наказом Рум’яннева, призначений учнем до Квасова к “науке архитектуры” – “по собственному моему произволенію”, як згадував він пізніше в одній офіційній заяві. Під керівництвом Квасова Савич працював до 1778 року (ще на початку 1779 року він рахується “архитекторским мучеником”). Він добре засвоїв теорію, але визнавав, що не досить знає практику.
Року 1778 Квасов подався до димісії і незабаром помер (до 1781 р.). Савичеві треба було (та й хотілося) їхати кінчати науку до Петербургу. Але бідність і родинні обставини (глибока старість і самотність матері) стали цьому на перешкоді. Отже бідолашний архітект змушений був просити (25. V. 1778 р.) Рум’янцева увільни і й його від тієї науки і призначити знову “к письменним ділам” до Скарбової Канцелярії. Румянцев не дав на це згоди. Року 1779 Ф.Савич “за познанія в архитектуре” дістав рангу військового товариша. Ще в 1780-тих роках він виконує низку архітектурних робіт, зокрема при добудові ним же розпочатої (1779 р.) соборної Свято-Троїцької церкви у Глухові (1782-1784 рр.) і, здається, при відбудові Глухова після страшної пожежі 7. VIII. 1784 року. Але це були занадто вузькі рамки для молодого архітекта. Талант нидів у провінційних умовах, і кінець можна було передбачити. Савич, як і його старший колега Мосціпанов, змушений був перемінити архітектуру на звичайну кар’єру урядовця. Року 1782 він був призначений начальником столу Новгородсіверської Казенної Палати, р. 1784 дістав рангу титулярного радника, а р. 1790 був асесором цієї палати. Дальша доля його нам невідома.